Питання
національного виховання у педагогічній
спадщині Софії Русової
С. Русова наполягала, щоб виховання розпочиналося з
народження дитини. Засобами колискових, забавлянок, народних казок, ігор,
пісень, лічилок, загадок тощо має здійснюватися залучення дітей до національної
культури й етнізація особистості. Педагог стверджує: «Нація народжується коло
дитячої колиски, лише на рідному ґрунті, серед рідного слова й пісні здатна
вирости національно свідома дитина». Найдієвішим засобом національного виховання
С. Русова визнає рідне слово. Саме через слово дитина сприймає духовні цінності
народу, його світобачення та світосприймання, здійснюється її художньо-образне
мислення, нею засвоюються мораль та історичний досвід народу тощо.
У системі національної освіти й виховання С. Русова
надзвичайну увагу приділяла дошкільному вихованню, яке, на її думку, є
мостиком, що перекидається між школою і родиною. Саме в цей період закладаються
цільність особистості, її устремління, нахили. Коли дитячий «ранок», пише С.
Русова, проходить за несприятливих обставин, дитина виростає «слабкою, з
хисткою волею і небезпечними нахилами.
Ідея національного виховання — головна й визначальна в
педагогічній концепції С. Русової, яка в методологічному плані набуває основної
і найважливішої закономірності розвитку теорії та практики освіти, виховання.
У центрі педагогічної концепції вченої перебуває дитина з її
природженими задатками, здібностями, можливостями, талантами. Головне завдання
виховання — забезпечення розвитку означених чинників, а також національної
самосвідомості й загальнолюдської моралі; формування соціально зрілої,
працелюбної, творчої особистості, здатної до свідомого суспільного вибору й
збагачення інтелектуального, духовного, економічного, соціально-політичного й
культурного потенціалу свого народу.
Успішно вирішувати ці завдання покликана рідна українська
школа — школа рідної мови, гуманна й демократична, у якій вся структура,
система, мета й завдання, зміст і методи, принципи й форми, сам дух наповнені
ідеєю українства, забезпечення всебічного й гармонійного розвитку дитини.
Сутністю національного виховання є національна ідея, її
складові:
• свобода — формотворна енергія характеру;
• етика й естетика;
• національна ідея;
• пам’ять (досвід);
• свідомість;
• воля.
Усі ці складові закладаються в свідомості дитини (мають
закладатися) поступово. Перед нами стоїть проблема формування й плекання не
просто особистості, а особистості свідомого українського громадянина. Тому
освітня парадигма не лише змінюється, а й наповнюється новим синтезом
інтелектуалізму, раціоналізму та прагматизму з гуманістичною духовністю,а
професіоналізму з патріотизмом — з огляду на мету.
«У справі національного виховання важливе місце займає
ідея національної самосвідомості. Педагогіка повинна опиратися на національний
світогляд і на національну філософію, якою має оволодіти педагог, щоб успішно
формувати в дітей компонент духовності», - пише С.Русова. У контексті
цієї думки проблема національної самосвідомості не є парадом костюмів чи
театралізованими дійствами, а є сутністю буття родини, педагога і дитини.
У процесі реалізації національного виховання формується така
система основних компонентів духовного світу особистості:
1) національна психологія;
2) національний характер і темперамент;
3) національний спосіб мислення;
4) народна етика й етикет;
5) народна естетика;
6) рідна мова;
7) родинно-побутова культура;
8) народний календар;
9) фольклорне виховання;
10) національне мистецтво
Постійно розвиваючись, національне виховання поглиблюється та
збагачується новим змістом, формами й методами впливу на молоде покоління.
Однак не все те, що виникає в процесі розвитку національного виховання,
входить до його системи.
Засобами національного виховання визначено:
1. українську мову;
2. родовід;
3. рідну історію;
4. Краєзнавство;
5. природу рідного краю;
6. національну міфологію;
7. фольклор;
8. національне мистецтво;
9. народний календар;
10. народну символіку (герб — тризуб, синьо-жовтий прапор,
гімн «Ще не вмерла України»);
11. народні прикмети й вірування;
12. релігійні виховні традиції;
13. родинно-побутову культуру;
14. національні традиції, звичаї й обряди;
15. національну творчість.
Національна система освіти й виховання має формувати
національно свідомих громадян української держави. Ці переконання С. Русової
стали нормою її життя, науковою позицією, мірилом справжньої духовної цінності.
Принцип народності у вихованні та навчанні дітей є основою
побудови національної освіти, фундатором якого в Україні була С. Ф. Русова.
Вона писала: «Міцнішою нацією в наші часи виявляє себе та, яка краще других
вичерпала в своєму вихованні свої глибокі національні скарби й національній
психології дала вільний розвиток», тому виховання має бути національним. Ідеї
С. Ф. Русової щодо національного виховання та принципу народності знайшли своє
втілення в сучасній концепції національної освіти в Україні. В ній
відзначається, що специфіка сучасної української національної ідеї
полягає «… у виразній перевазі в системі виховання і розвитку дітей
власне українського: мови, фольклору, художньої літератури, образотворчого
мистецтва, музики, народних звичаїв, форм і способів поведінки. Це творитиме
для них національну культуру світу, формуватиме національну психологію,
самосвідомість і національну гордість – обов’язкові складники духовної багатої
особистості».
С. Русова зазначала: «Прищепити національні
риси у дітей можна, лише орієнтуючись
на специфіку природи, географічне
розташування, клімат, історію рідного краю». Тому
слід приділяти значну увагу формуванню у дітей високих
морально-етичних та громадянських якостей.
Провідними засадами діяльності
сучасного навчального закладу є: національна психологія,
культура, історія; загальнолюдські духовні надбання; здобутки
культури. Розуміння історії народу, яка
складалися упродовж століть, дає змогу найбільш
різнобічно формувати особистість. Українцям від
природи властиві доброта, гостинність, щедрість,
мудрість, ліризм, почуття гумору. А
значить, відповідні моральні категорії повинні
знайти належне місце у навчально-виховній
роботі педагогів з вихованцями.
Для малюків
дитячий садок стає першим
осередком прилучення до
духовних скарбів своєї нації,
природним входженням в духовний світ
і традиційне життя
рідного народу, у загальнолюдську культуру. У
дошкільному навчальному закладі вихователі оформлюють
народознавчі ігрові центри, куточки краєзнавства у
народному стилі, виготовляють фотоальбоми,
стенди, збирають цікаві колекції предметів
декоративно-вжиткового мистецтва свого краю.
Забезпечення поєднання національного з народним,
загальнолюдським дає змогу взяти для
дошкільного виховання те цінне у нашій
культурі, що має послідовно гуманістичний
характер, велике духовне і пізнавальне значення;
дає змогу створення на таких засадах представника
української нації, носія народної моралі й культури,
майбутнього творця народовладдя, громадянина суверенної
демократичної держави.
СОФІЯ РУСОВА ПРО РОЛЬ
ШКОЛИ У НАЦІОНАЛЬНО-ГРОМАДЯНСЬКОМУ ВИХОВАННІ ОСОБИСТОСТІ
Кожна доба будь-якого
історичного періоду викликає до життя ті чи інші соціальні ідеали, породжує
нові форми громадянського життя, нові ідейні течії, які відбиваються у змісті
діяльності школі, завданнях виховання зростаючої особистості.
Складні соціально-економічні умови
ХІХ ст. (закриття недільних шкіл, русифікація української школи, репресії щодо
української культури і мови) зумовили потребу в створенні єдиної діяльної й
національної школи. Українське суспільство потребувало „нових громадян з
пробудженою активністю, з витривалою волею й з добре розвиненими творчими
силами” й активізувало діяльність
прогресивних педагогів, літераторів, мовознавців, яким доля рідної мови,
літератури, школи була не байдужою. Пошукам
моделі національної школи та визначенню її ролі у формуванні громадянського
суспільства присвятили свою діяльність Б. Грінченко, М. Грушевський, М.
Драгоманов, М. Костомаров та багато інших діячів. Видатні педагоги пропагували
розвиток рідної мови,національної системи виховання, національної школи,
спрямовували свої зусилля на розвиток національної свідомості у молоді,
виховання пошани до духовних цінностей свого народу.
Визначним представником демократичної педагогічної думки України кінця
ХІХ –початку ХХ ст. є Софія Русова – організатор народної освіти,
педагог-практик, ідеолог розбудови української національної школи.
Як педагог-філософ та педагог-практик, С. Русова глибоко усвідомлювала, що
педагогіка є суспільною наукою, що суспільне буття визначає рух
і напрямок виховання, його завдання і зміст. Саме тому в своїх працях вона неодноразово наголошує на тому,
що школа та виховання мають функціонувати відповідно до потреб своєї країни,
нації. Широко обстоюючи питання національного виховання, педагог виступає за
піднесення української школи, завдання якої полягає у вихованні нової людини,
якій притаманні були б демократичність і гуманістичність світогляду,
непідробний патріотизм, високий рівень національної свідомості, громадянські
якості, толерантне ставлення до всіх людей.
Зважаючи на складні суспільні умови, за яких функціонували виключно
російськомовні навчальні заклади, педагог піднімала питання про організацію
української школи на приватні кошти, „де б діти виховувались у більшій
національній свідомості, де б вони вчилися рідної мови”. Вважаючи, що лише
освіта, знання здатні піднести в людей патріотичні почуття,
С. Русова вступила до товариства „Общество Грамотности”, гадаючи, що
зможе організувати тут видання українських книжок, або ж пропагувати серед
російських такі твори, які б сприяли розвитку в українців патріотичних
почуттів.
Патріотка поділяла думку М. Драгоманова про те, що „всяка наука до лісу
не веде, а хоч і чужою мовою, а все ж таки знімає полуду з очей, будить
свідомість взагалі, значить разом з нею і самосвідомість кожного народу, кожної
нації”. С. Русова дошкульно
критикувала існуючу школу за відірваність від потреб життя, догматизм і
формалізм у навчанні, засуджувала авторитарність школи, вербалізм, придушення
волі та активності дитини, пасивне слухання й тривале сидіння учнів за партою,
підкреслюючи, що така організація навчання не відповідає природі дитини.
Як наслідок, „сучасна
українська школа не дає дітям освіти, бо суперечить усім вимогам педагогічної
науки, усім потребам народного життя; вона калічить розум і душу дитини,
відриває дитину від родини й несвідому кидає на розпутті без усякого виховання,
без певної освіти; вона не відповідає національному духовному складові
українського народу”.
Попри те школа відіграє важливу роль у підготовці свідомих членів
суспільства, формуванні їх
національної свідомості та громадянської позиції. „З перших виявів культурних досягнень народів школа стає не лише
головним засобом для поширення народної освіти, а й тим осередком, де зароджується, виховується та найкраще зміцнюється
народна свідомість, де кладеться
основа державного об’єднання всіх мешканців однієї території й де будується їх національна свідомість”. На думку
педагога, той народ, який не має своєї школи, приречений на пригноблене, безславне існування, культурний занепад,
потерпає від економічних злиднів.
Тому гаслом діяльності кожного свідомого українця вона проголошує: „рідна школа на Вкраїні”.
Окреслюючи вади сучасної школи (невідповідність вимогам педагогічної
науки, відрив дитини від родини,
недосконала освіта), педагог пропагує створення школи з національним духовним складом. „Ідея єдиної
національної школи невіддільна від демократизму народів та державного устрою; тільки завдяки їй можна
виховати покоління людей на таку націю, яка відповідатиме
всім сучасним вимогам, а керівна роль буде належати тим, хто зуміє у найчистішому вигляді здійснити ідею єдиної
національної діяльної школи”.
У такій школі, на переконання С. Русової, на чільне місце має бути
поставлено справу виховання гідних
громадян, розвиток їх здібностей, характеру та плекання в них морального індивідуального і соціального ідеалу.
„Виховання має дати дітям такі умови життя, такий напрямок розвитку, що сприяв би розумінню добра і зміцнив би волю
дитини для виконання лише добрих
учинків, корисних для громадянства, такому поводженню, що не перешкоджало б проведенню в життя великих гасел:
Братерства і Волі”. Підвалиною
національної школи, на переконання педагога, мають бути викладання рідною мовою, введення до програми тих
наук, які сприяють розвитку громадянської свідомості.
До таких наук С. Русова віднесла: рідну мову, літературу (народну та художню), історію і географію рідного краю, народне
мистецтво (музика, співи).
Інша підвалина – єднання з
людом, оскільки школа є центром не лише морального, а й політично-громадського виховання. Здійснення процесу виховання, як вважає педагог, потребує зважання
на соціальні умови, культурно-етнографічні
ознаки середовища, в якому проживає дитина, врахування її психологічних особливостей. С. Русова
визначає мету виховання, завдання, принципи, зміст, методи і засоби формування у молоді моральних якостей, їх духовного
розвитку, які звучать актуально й
нині.
Мета виховання, за С. Русовою,
– виховати громадянина, підготувати його до активної участі у
соціально-політичному, культурному житті, дати широкий, вільний розвиток усім духовним
силам дитини та її здібностям, розвинути в неї такі особистісні риси, які дадуть
їй змогу стати найкращим громадянином, „виробити з учня вільну людину, готову
для служіння над особовим завданням і реалізації найвищого гуманного
ідеалу, що панує на той час у громадянстві”.
Нова школа, створення та
розвиток якої пропагує просвітителька, ставить своїм завданням не лише передачу
знань, а передусім „виховання суцільної людини”, тобто формування її розуму, її
особливих здібностей, її характеру, й морально-індивідуального та соціального
ідеалу. Педагог виступає за органічне поєднання в особистості рис
загальнолюдського та національного.
Відтак основними рисами характеру людини-громадянина вона визначає патріотизм, доброту, людяність,
вимогливість, правдивість, моральні якості законослухняного громадянина. Крім того, радить розвивати в
дітей працелюбство, сумлінність, відповідальність, охайність, скромність, гордість і доброзичливе ставлення до інших
людей. Такі якості мають істотне
значення у людському спілкуванні, дають змогу людині осягнути найвищі моральні блага. Саме тому завданням морального
виховання є „збагатити душу дитини враженнями правди, краси, викликати глибоке почуття, бажання дотримуватися у
своїй поведінці краси й правди”.
Прищепити дитині національні
риси, на думку С. Русової, можна лише зважаючи на специфіку природи, географічного
місцерозташування, особливості клімату, побут, історію краю, де дитина
проживає. Тому до програми національного виховання вона радить внести вивчення природознавства, географії,
рідної мови, культури, історії. Попри те, програма виховання, поставленого на національний ґрунт, має
включати для дітей також найкращі твори світової літератури, музики,
образотворчого мистецтва, що збагатить уяву дітей про різноманітність та
багатство культур інших народів, спонукатиме їх до кращого розуміння своєї
національної самобутності та поваги до інших націй: „через національне
виховання дитина здобуває певний ґрунт задля самостійного розвитку й навчиться шукати
і знаходити у вселюдській культурі ті скарби художні, наукові й моральні, які
можуть стати їй найріднішими, бо не нав’язані вони їй збоку, а органічно
прищеплені до її душі”. Таким чином, школа має готувати дитину до
життя в широкосоціальному колективі, вести її
„через національно-громадське виховання до всесвіту”.
С. Русова формулює принципи
виховання гармонійної людини:
- індивідуальний
підхід, врахування природи дитини;
відповідність віковим та психологічним особливостям;
- національний характер
виховання; відповідність соціально-культурним вимогам часу;
- єдність суспільного та родинного виховання.
Задля досягнення мети виховання вона пропонує ввести до навчальних
дисциплін елементи національного
виховання, кожну навчальну тему супроводжувати працею. Попри те, програма виховання, на думку С. Русової,
має включати не лише теоретичні виклади, а, передусім,
різноманітну діяльність самих дітей – ігри, драматизування, свята, клуби,
гуртки, класні організації,
самоврядування, лабораторні досліди, позакласні спостереження, екскурсії тощо.
Сучасне виховання ґрунтується на психології дитини, вимагає більш за все
розвитку волі, активності й
самодіяльності. „Наскільки раніше школа, − зазначає педагог, – з нас виробляла безвольних, слабих характером людей, без
власної міцної ініціативи, настільки сучасне виховання звертає увагу на індивідуальну самодіяльність та на добрий
напрямок волі”.
Найкращим шляхом досягнення цієї мети є створення (на противагу пасивній,
виключно інтелектуальній) діяльної
школи. У діяльній школі створюються умови для самовизначення учня, розвитку його здібностей; не має
бути „пригноблюючої влади вчительського авторитету”. Разом з тим, С. Русова
застерігає від помилки, яка ґрунтується на неправильному розумінні суті діяльної школи, аби не перетворити її на звичайну
промислову професійну школу: праця –
це не остаточна мета, це лише метод навчання і виховання, який найкраще розвиває усі здібності дитини.
Умови для розвитку діяльної школи, за Русовою, є такі: 1) наближення її
до природи для безпосередньої праці
серед неї, для спостережень і для більш-менш далеких екскурсій; 2) використання
як матеріалу природних багатств, інструментів батьків, потрібних для дитячої праці; 3) створення в школі
соціально-демократичного напрямку життя, який забезпечує спільною працею дітей і дорослих, а також самих дітей, здійснення
суспільно-корисної праці, соціально-гуманної
діяльності, виконання справ, які формують відповідальність.
Організація шкільного життя в новій школі повинна здійснюватися за
демократичним принципом, відповідати
високому моральному ідеалові. Серед обов’язкових аспектів такої організації: товариська атмосфера в школі
й довірливі відносини між учителями та учнями; налагодження учнівського самоврядування; заміна класу нечисленними
рухливими групами; реформа методів
навчання (перехід від пасивних методів навчання до активних); пристосування програм навчання за своїм
змістом та обсягом до природи дитини, її нахилів і потреб. Зокрема
серед методів морального виховання школярів С. Русова виокремлює приклад батьків,
учителів; метод сугестії, моральні вправи, ігри, спільну працю.
Засобами виховання дітей є, на
її думку, шкільний театр, драматизація, упорядкування учнями власного
історико-географічно-краєзнавчого музею, релігійне навчання, яке повинно бути
не догматичним, а мати морально-життєвий характер, гра, праця, а також
національний стиль оформлення шкільного приміщення (рушники, портрети, квіти,
народні інструменти, вертепи, гончарство).
С. Русова підкреслює
значущість місії вчителя національної школи – „в його руках майбутність народу,
бо діти, які вийдуть із школи, мають бути каменярами у відбудові молодої української
держави, мають розробити свою культуру, свої національні скарби”. Вона пред’являє високі вимоги до теоретичної
підготовки, світоглядної позиції, моральних якостей педагога. Учитель має любити свою професію, мати наукові знання з
основ психології та педагогіки,
досконало володіти методикою навчання і виховання, знати та розуміти суспільні рухи, сучасні ідеали народу,
обмірковувати, якими засобами ті ідеали провести у шкільне життя, щоб ними пройнялася дитяча душа.
Високий рівень педагогічної культури вчителя
потребує також знання ним історії своєї країни, володіння скарбами народної педагогіки, вміння творчо використовувати
їх на практиці. Моральний авторитет
учителя має бути високим, учитель є старшим товаришем для школярів, з ним обмірковуються усі справи.
Для дітей школа повинна давати радість власної творчості та щастя спільного товариського життя.
Розкриваючи морально-етичні,
професійні, психолого-педагогічні вимоги до особистості вчителя, С. Русова,
разом з тим, критикувала правову, матеріальну та соціальну беззахисність педагога
в сучасному суспільстві, якому складно вирішувати поставлені перед ним
завдання, наголошуючи, що лише досвідчений і щасливий учитель зможе виховувати
кращу еліту свого народу.
Таким чином, аналіз праць педагога дозволяє стверджувати, що основне
завдання національної школи вона
вбачала у вихованні громадян з високим рівнем національної свідомості та сформованим почуттям
людської гідності. Викладене вище дозволяє зробити певні узагальнення, а саме:
1) провідним чинником соціально-економічного
та культурного-освітнього поступу українського громадянського суспільства С. Русова вважала національну
школу;
2) у змісті виховання нової
свідомої особистості органічно мали
поєднуватися національне та загальнолюдське;
3) концепція виховання нової
людини ґрунтувалася на поєднанні національного, гуманістичного, особистісного і діяльнісного принципів;
4) істотна роль у формуванні
людини-громадянина належить педагогові, у якого на високому рівні мають бути
сформовані морально-етичні якості, професійні та психолого-педагогічні знання,
уміння і навички.
Список використаної літератури
1. Коваленко Є. І. Софія Русова – видатний педагог України / Є. І.
Коваленко,
І. М. Пінчук // Русова С. Вибрані педагогічні твори : у 2-х кн. / [за
ред. Є. І. Коваленко; упоряд., передм.,
прим. Є. І. Коваленко, І.М. Пінчук]. – К. : Либідь, 1997. – Кн. 1. – С. 7-43.
2. Русова С. Вибрані педагогічні твори : у 2-х кн. / Русова Софія / [за
ред. Є.І. Коваленко; упоряд.,
передм., прим. Є. І. Коваленко, І. М. Пінчук]. – К. : Либідь, 1997–. –Кн. 1. –
1997. – 272 с.
3. Русова С. Вибрані педагогічні твори : у 2-х кн. / Русова Софія / [за
ред. Є. І. Коваленко; упоряд.,
передм., прим. Є. І. Коваленко, І. М. Пінчук]. – К. : Либідь, 1997. – Кн. 2. –
320 с. Кн. 2. – 1997. – 320 с.
4. Русова С. Вибрані педагогічні твори / Русова Софія. – К. : Освіта,
1996. – 304 с.
5. Русова Софія. Мемуари. Щоденник / Русова Софія. – К. : Поліграфкнига,
2004. – 544 с.
